Не доїжджаючи до садиби Івана Миколайчука, перед самою Чорториєю, потрібно здолати відрізок дороги, над яким з обох боків густо звисає гілля дерев, складається враження, що проїжджаєш крізь зелений тунель. І вже там приходить відчуття, що ось-ось доторкнешся до чогось прекрасного, до великого.
У самому селі, перед тим як потрапити до рідної хати Івана Миколайчука, гості проїжджають велику дерев’яну арку, а вже далі - сама садиба, у зелених травах та пахучих квітах жасмину. Уже декілька років усім тут опікується Михайло Грицюк - син старшої сестри Івана Миколайчука Фрозини.
«Для жарту представляюся - громадський директор музею, заступник директора, хранитель фондів, науковий співробітник, прибиральник, садівник», - розповідає пан Михайло працівникам Буковинського центру культури і мистецтва.
Він пам’ятає Івана Миколайчука з дитинства. Каже, що якось саме Іван влаштував для нього справжнє свято з нагоди дня народження.
«Як я був малим, то діти не святкували день народження. Ну є там Михайло - то Михайла, Петро - Петра, Юрій - Юрія, патрона це називалося. А я, як тепер пам’ятаю, ми тут гралися, іде Іван із баяном, а ми питаємо - куди ви йдете, він каже - до тебе, у тебе день народження. А мама якраз на роботі була, купив нам солодощі, діти позбиралися, він нам грав».
Так маленький тоді Михайло вперше відсвяткував день свого народження. Іван Миколайчук подарував йому ташку - шкіряну сумку, з якою діти у той час ходили до школи, а ще - матроску та машину з причепом, що у той час було справжнім скарбом для дитини.
Коли Михайло подорослішав, Іван Миколайчук називав його «Батя», так, як маленька похресниця пана Михайла. Це було його прізвисько. А коли Михайло Грицюк навчався у виші, то мешкав в Івана у Києві. Племінник актора розповів нам, яким було життя великого генія у столиці, як він працював, про новорічні традиції та курйози. Спогади Михайла Грицюка про рідного дядька Івана Миколайчука в інтерв’ю, яке він погодився дати Буковинському центру культури і мистецтва.