Якщо є можливість і бажання допомогти каналу.
Картка Приват 4149 4378 7016 4041
"1865-го Левицький закінчив Київську духовну академію з дипломом магістра, але відмовився від духовної кар’єри. Вчителював у Полтаві, Польщі, з 1873-го у Кишиневі. Викладав російську мову. Гімназисти любили уроки свого словесника. «Пам’ятаю, - згадував учень Зубковський, - як Іван Семенович, висвітливши напрям творів Шевченка, почав читати нам його “Три літа”. Маленького росту, він сидів не на стільці, а на столі і з захопленням читав. Учні сиділи тихо й слухали». Він читав на уроках власну прозу, спілкувався українською мовою.
Потрапив під жандармський нагляд. У доповідній начальника Бессарабського губернського жандармського управління його названо «завзятим хохломаном».
І.Баштовий, А.Глаголь, О.Криницький, Іван Нечуй - такими були літературні псевдоніми Івана Левицького. Понад усе боявся, що батько дізнається про його літературну діяльність. Лише після смерті батька 37-літній письменник почав підписуватись подвійним прізвищем - Нечуй-Левицький.
1885-го, після двадцяти років вчителювання пішов у відставку. Переїхав до Києва, усамітнився і повністю віддався літературній праці. Сучасники згадували особливості його поведінки: завжди носив парасольку, щодня зранку прогулювався одним маршрутом. Жодна подія не ставала на заваді звичці вкладатись спати в один і той же час. Під час урочистостей з нагоди власного ювілею, які відбувались увечері, не дослухав вітальних промов і відправився додому спати.
Іван Нечуй-Левицький так і не створив сім’ю. Жив у злиднях у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив у село. На початку 1918-го потрапив до Дегтярівської богадільні (будинок для перестарілих), де й скінчив життя 2 квітня 1918-го. Похований у Києві на Байковому кладовищі". Н. Слобожаніна.
"Своєрідною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами найкращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби".