мені мама казала: будеш погано вчитись- станеш сантехніком. я жобре вчився, але став таки сантехніком, це найкраща робота в світі

Я 10 років працюю у сфері прибирання. Наразі як менеджер з клінінгу, але я таааак люблю прибирати. І мені ще досі соромно це озвучувати незнайомим людям. Рада що хоч сама собі призналась що люблю фізичну роботу, хоч і наче як розумна, і маю вищу освіту, але сидіння за ноутбуком то просто не моє. А от робити чистоту, то насолода 🥰 Дякую за випуск.

Я сподіваюсь, ви встали о 4 ранку, зробили фізичні вправи, помедитували, Перевірили свої плани на рік, потім плани на місяць, потім плани на день, потім поставили галочкі, потім вийшли, ой, в смислі зайшли в свій лєксус, випили свій еспрессо, і все це до 25 років обов'язково і тікі потім будете знімати відео про успішний успіх!

Не сказали тільки про культ "виїхати за кордон". Може когось оминуло, але я в свій час наслухалася, які ото молодці, хто поїхав "заграницю". От Валька (умовна) маладєц, вона у Францію виїхала, і Пєтька - мамина гордість, бо він в Голландії. І тоді якось пофіг стає, чи на престижній роботі вони там працюють, чи ні, головне що "там". Хай і тим же "не престижним" тут двірником, зате ТАМ, маладци! Бо вони розумні, гарні і роботящі, а ти дурний, того й сидиш тут. Казати цим людям, що тобі тут добре, того й не їдеш нікуди, і хочеш тут жити і працювати - марно. Ти ж просто виправдовуєш свою лінь і тупість отим "мені тут добре". Вони не вірять що так буває як і р.....я в наявність туалету в будинку. Думаю, не тільки я ці розмови про "заграніцу" чула.

Зніміть відео на тему беззаперечної поваги до старшого покоління, бо часто це гіперболізовують до порушення твоїх особистих кордонів, і це начебто табуйована тема для самого старшого покоління

Двірник прибирає вулиці від стаканчиків від кави "успішних" і продуктивних людей Треба вчитися поважати всі професії 💙💛

Ната (Онука) сказала в інтерв'ю на питання про заробіток: "Багатий той, кому вистачає". Кращої відповіді в житті не чула.

Коли Емма розповідала історію про дівчинку-відмінницю, музичну школу і олімпіади, я здивувалась наскільки ця історія співпадає з моїм життям, просто слово в слово. Єдине, що відрізняється, я схаменулась не у підлітковому віці, а в 25 років, на 4 курсі аспірантури. І тепер я мрію отримати іншу освіту, яка дійсно мені до душі, а не "надійна" чи "респектабельна". Виховувати дітей відмінниками - це дуже токсична історія. Хай краще вони будуть щасливими трієшниками, ніж нервовими досягаторами

Дівчата, я психотерапевтка і психологиня, дивлюсь ваші випуски з величезним задоволенням. Такого конгруентного представлення палаючих тем ніде немає в українському ютубі :) тільки вперед! Бажаю процвітання!

В дитинстві я часто хворіла і коли у моєму щоденнику була двійка , приміром з української мови ,бо я не виконала домашнє завдання, мама казала:" нічого страшного, головне здоров'я" . Мені було в кайф вчитись на кухаря, потім на продавця, трохи спробувати себе у перукарстві.Мені ніхто не дорікав моїми оцінками і моїми провалами у професії. Я ніколи не відвідувала лекції де вчать як стати успішним бо я вважаю ,що то даремна трата часу і горошей. Дякую за випуск.

... насправді дуже люблю людей "простих" професій. Колись в універі робив ксерокси і купував канцтовари в однієї й тієї ж продавчині, бо от відчувалося, що вона отримує задоволення від своєї роботи. Звичайна українська жінка-душа. Може, я дивний дивак, але це спілкування з нею - один із найсвітліших спогадів із мого студентського життя.

1. про Білорусь забули! 2. забагато реклами того дурного ресторану! 3. тепер серйозно. Мою маму отак само натаскали. "Мусиш, треба, працюй..." Вона десятиліттями вважала, що любов треба заслужити. Я це усвідомила в дитинстві, мене це дуже шокувало, і я почала її переконувати, що люблю її не за щось, а просто. Вона через цю фразу дуже замислювалась. Іноді ставила уточнюючі запитання. А я була малою, мені було складно пояснити. Знадобились роки, щоб привчити її до цієї ідеї: вона для мене - найкраща, тому що любить , і більш мені нічого не треба. Мені досі боляче, як подумаю, що її батьки отак її виховували. Мене бабуся й дід теж хотіли запроторити на неулюблене навчання у виші, щоб мала диплом. Тато планував мені роботу в ай-ті, бо маю здібності. Тільки мама -захистила і підтримала. Я би здуріла, якби мене змусили сидіти в офісі за компом. Я б краще городи копала і двори замітала! Тож, я без диплома. Заробляю творчістю, хендмейдом. Мрію відкрити притулок для тварин. Я щаслива. 70% доходів у нас йде на харчі і комуналку, то й що? Так, я почуваюсь ніяково у компанії заможних родичів. Бо суспільство вважає їх успішними, хоча вони - замучені, навіть їхні діти їх не радують. Моя сім'я, мої котики, можливість самореалізації, - це мій успіх. А тим людям, що насміхаються з двірників або водіїв сміттєвоза, я бажаю, хай їхнє авто зі снігу викопують останнім =D

якось в компанії познайомилась із старшим іноземцем, який працював janitor у лікарні. Тільки прийшовши додому, я зрозуміла завдяки словнику, що це прибиральник. Людина абсолютно спокійно впевнено і без сорому говорила про свою професію. Повага до всіх професій має стати нормою

Мені 23, перед тим, як я прийняв свідоме рішення, щодо того, де бачу себе в подальшому житті, у мене було купа конфілктуючих між собою думок всередині на фоні думки, нав'язаної зі сторони родичів, якраз про ''успішний успіх'', про те, що нібито єдиний допустимий варіант для мене - це мати величезну купу грошей, постійно 'крутитися' і будувати бізнес, хоча мені все це, якщо чесно, якось до сраки. Але всеодно, я на повному серйозі думав про те, що працючи там де я хочу, я не зможу мати саме таку безкінечну купу грошей, і скоріш за все, внаслідок цього не буду мати гідного рівня одобрення від оточуючих. Після досить тривалого терміну часу і немалої к-сті подій в житті, поступово я осягнув, що я, особисто, просто хочу спокійно жити своє життя і не витрачати його на пошук так званого 'соціального схвалення', а хочу просто займатися розвитком того напрямку, який мене цікавить. І мій коментар зовсім не є порадою, знаю що тут мінімум інфи, це просто моє бажання дуже стисло окреслити свій досвід зустрічі з цією деструктивною штукою. А за відео дякую, дуже радий, що ви розібрали цю тему

Щодо юристів-невдах, яких в нас хоч греблю гати - я одна з таких)) Мені завжди подобалася англійська. В школі вона мені добре і легко вдавалася, і я думала поступати на філологію. Але мої родичі наполегливо радили іти на юрфак, бо "ким ти будеш? нещасною вчителькою?" Ну я і пішла. З горем пополам змогла його закінчити і навіть три роки пропрацювати в юридичні сфері. Ніби і фірма була нормальна, і начальник адекватний, але це було просто не моє - і все. Я почувалася виснаженою, ніщо не мало сенсу, я не розуміла, що я взагалі роблю зі своїм життям. Врешті-решт я таки звільнилася, пройшла підготовку і пішла викладати англійську на курсах іноземних мов. Було непросто витримати критику і розчарування з боку своєї сім'ї і відчуття невиправданих очікувань. Зараз вже п'ять років як викладаю і ніколи не почувалася такою щасливою)

Через війну я майже півроку прожила у Фінляндії і найбільше, що мені тут сподобалося, що тут поважають будь-яку професію і ти можеш працювати ким завгодно і до цього тут прекрасно ставляться, це норма. Також шикарно, що від тебе не вимагається одразу після школи обирати ВУЗ, а то ж всі однокласники вступили і ти маєш

Дякую за цікаву розмову, дівчата! Мені згадалось, коли я була дитиною, то проводила дуже багато часу на природі, так як батьки відправляли мене в село до бабусі, і пам'ятаю, як я насолоджувалась цією природою і простим життям. Читала, малювала, сама якісь історії придумувала, гуляла з друзями і була такою щасливою навіть на одинці з самою собою. Допоки не подорослішала і хтось не сказав, що цього мало, поки не порівняла себе з якимись "еталонами" успіху і почала намагатись сліпо їх копіювати, перенавантажуючи себе непотрібною інформацією і якимись захмарними цілями, які часто і покидала через їх захмарність. Ех.. зараз мрію про затишний будиночок в тихому місці з гарним краєвидом, малювати в тиші, доглядати сад і щоб ніхто не чіпав з тим **баним "успєхом".

"Научившись не носиться за поездами, я оценил истинное значение изящества и эстетики в поведении, почувствовал, что это я управляю своим временем, расписанием и жизнью. Опаздывать на поезд обидно, только если ты бежишь за ним! Точно так же не добиваться такого успеха, какого ожидают от тебя другие, обидно, только если ты сам к нему стремишься" (Насім Талеб, цитата з книги "Чорний лебідь").

Я погуглила для вас. Насім Талеб "Спізнитися на потяг боляче, тільки якщо ти біжиш за ним. Так само боляче не досягти успіху, якого інші очікують від тебе, тільки тоді, якщо це той успіх, якого ти прагнеш". По суті, весь ваш ефір про це. У кожного своє мірило успіху

Зараз живу в Фінляндії. Дуже подобається, що тут можна працювати будь-ким і бути абсолютно щасливим. Успішний успіх тут у внутрішньму комфорті і сімейних цінностях. І водії автобусів тут круті)) люблять свою роботу

Яка класна тема! Я працюю продавцем і часто треба доводити знайомим, що стати приватним підприємцем не моя мрія😄 Чим погано працювати на когось, якщо моя зп задовольняє мої вибаги по життю і немає цієї напруги власного бізнесу😏 Всі директорами не будуть, хтось буде на них працювати, і від цього отримувати задоволення 😉

Культ університетів треба відмінити. Колись мій батько ледве не зламав мені носа, через те, що я забрала документи з заочки(бюджет. де він і копійки не вклав), бо не хотіла навчатися аби де. А коли через декілька років вступила сама, куди хотіла, то верещав всім знайомим, як пишається мною.

Я дуже рідко пишу коментарі, але під цим відео хочу подякувати словесно вам за те, що ви робите. Дівчата, дуже вам вдячна, що ви завжди підіймаєте такі важливі суспільні теми, не пропускаю жодного відео ❤️ Дуже рада, що в нашому суспільстві залишилися адекватні, розумні люди, які транслюють свої думки в маси, тим самим змінюючи світ ✨ Під час перегляду декілька разів ловила флешбеки з дитинства, коли ти приходиш зі школи, і батьки замість того, щоб запитати в мене як справи або як пройшов мій день, отримувала запитання: - шо получила сьогодні? Якщо щось вище за 10 балів, то це сприймалось як належне, а якщо щось погане, то починався ряд інших запитань))) Як виявилося, в батьків був такий метод виховання, що базувався на упередженні «не дай боже не перехватити свою дитину»)) Зараз мені 21. Цей прекрасний, на їх думку, метод виховання вилився у те, що зараз я не можу адекватно оцінити якість своєї роботи. Я працюю вчителем англійської, отримую відносно непогану зарплатню, мене люблять діти, колеги, але коли хтось із друзів, колег чи учнів починають мене хвалити я відчуваю себе дуже ніяково, щось типу синдрому самозванця: недостатньо знаю мову, недостатньо досвіду, недостатньо людина, недостатньо годин працюю))) Постійно перебуваючи в такому стані ти постійно перепрацьовуєш, знецінюєш себе та просто проживаєш нещасливе життя.

Згадую стендап Андрія Щегеля. Там він якраз жартував на цю тему. Мовляв, на думку оточуючих, ти завжди маєш заробляти гідно. А гідно - це коли ти так тяжко працював, що у тебе із сраки випадає кривава кишка!" І я згоден із вами. Не так давно я закінчив універ, в надбаннях маси тільки ще більше каші в голові. Сказав би "горщику, не вари", але той горщик вже наварив стільки, що обрію не видно. Швидше за все, я не використаю свій диплом. Та все ж, за час навчання я чогось та і навчився. Шкода, що не навчився чути себе. Мої одногрупники вже доволі успішні люди. Я ж бо таким похвалитись не можу. І все це оточення довкола лиш давить, видушуючи із оболонки мого "я" весь вміст. Батьки шалено просто насідають, що, мовляв, їм треба хвалитися перед родичами, а я для цього не даю приводів.І от, якщо я не зможу примиритися із собою і з світом, то коли життя моє добігатиме кінця, я точно жалітиму, що прожив життя даремно. Можливо, найскладніше, це не стати кимось супер успішним, а перебороти весь цей тиск, яким давить на тебе і ззовні, і зсередини та, накінець, стати тим, ким хочу. Я би мріяв не про шикарну квартиру, авто, успішну кар'єру, не хотів би ловити заздрісливі погляди на собі. Я би хотів собі маленький будинок на окраїні соснового лісу з невеличким садочком довкола. Без гаміру, без вічних поспішань кудись. Читав, що зараз все більш популярним стає практика, коли люди їдуть жити десь в таку далечінь, де навіть немає світла. І я не крутитиму пальцем біля скроні, як робить дехто - я просто порадію за них - сподіваюсь, вони знайшли те, що шукали.

Боже, ви так допомогли мені ! Якраз зараз цькую сама себе за те,що нема успішного успіху в 18 років, хочу кинути універ,а всі кажуть, шо от КОРОЧКА, ОСВІТА повинні бути. А я хочу малювати мультики... Дякую вам велике за підняття цієї важливої теми

Як же ця історія Емми схожа з моєю. Теж з першого класу робив всю домашку, бо буду "хвости бикам крутити". І от життя школяра початкової ланки - прокинувся зранку, школа, додому, поїв і уроки до ночі. Замість того щоб гуляти, соціалізуватися, розвиватися - я робив уроки. Потім я почав забивати на уроки десь з 6 класу, бо обридло. І я після 11 класу здав ЗНО, поступив в коледж на контракт, на юриста (бо нада так) вивчився. І я не відчуваю, що це мені треба. Ми вгепали купу грошей в нікуди, бо "нада". І зараз я шукаю роботу або продавцем, або на мийці машин або інша робота і взагалі не думаю вчитися далі. Бо вакансії на роботу юристом це 2-3 на 100, притому що ЗП не дуже і вимоги надто високі. Дякую вам, дівчата, що висвітлюєте цю тему!

Коли переїхала до Польщі, була здивована підходом до вищої освіти. Багато людей після школи роблять річну перерву, щоб зрозуміти, куди вони хочуть вступати і чи хочуть взагалі продовжувати навчання. Також є багато таких, які після того, як зрозуміли, що вони вибали не ту спеціальність, яка їм справді підходить - змінюють її на нову. У нас майже всі, коли йдуть в універ вже сидять там до кінця, навіть якщо з самого початку знають, що жодного дня не працюватимуть за своєю спеціальністю… бо мама сказала, тато сказав…

Сиділа дивилась весь випуск з єдиною думкою - так це ж про мене! "Впізнай себе за описом", блін. Ляпнула десь роки в 4 чи 5, що коли я піду в школу, то буду вчитися на відмінно і закінчу школу з золотою медаллю. Не закінчила, але мені цю медаль родичі і досі пригадують, а мені вже 33. І досі бісить, коли я на першому курсі в університеті набрала за надскладну контрольну 86 балів з 90 можливих, бо це політика викладачки була така не ставити 100 в першому семесрі нікому і це був другий результат на групу з 40 осіб від мами почула "а чого так мало?!". 15 років минуло - досі бісить. І з університету потім також вилетіла, за діло, але просто тому, що вже не могла все це вивозити і просто забила на все. Короче кажучи, просто хочеться пожаліти нас усіх таких покалічених цим "успішним успіхом" і побажати кожному і кожній, загоїти ці рани та знайти те, що буде робити щасливими саме нас. Тримаймося. :)

Тепер працюю в Бельгії в дитячій лікарні і мої колеги медсестри працюють ціле життя, просто звичайні люди, заробляють на життя. І взагалі тут люди щиро радіють гарній погоді і насолоджуються смачною їжею. Цікавий досвід. Дякую вам за всі випуски і за цей теж

Дівчата, дякую за випуск! Спочатку ввімкнула фоном, думаю, та це не про мене, бо я таких гуру не слухаю, а потім сіла і вуха розвісила. Це я зараз в декреті, отримую другу освіту і намагаюсь працювати з дому. А коли чоловік приходить, і вдома немає вечері, відчуваю себе винною. Тому що все життя від батьків - не дай бог двійка, не дай бог не поступиш і т.д. Оце бобо в голові треба лікувати. Своїй дочці я в житті за жодну погану оцінку слова кривого не скажу. Дякую, це було як прийом у психотерапевта.

Якось рано вранці в Бврселоні на зустріч мені переходили дорогу двірнички. Молоді каталонські жінки у фірмових комбінезонах, впевнені в собі, з мейком. У них була аура стюардес. І тоді мене перемкнуло, одразу згадалися наші двірники, нещасні, які метуть саморобними мітлами з палок. І до них що суспільство відносилося без поваги, що їх роботодавці, що вони самі. Типу, якщо ти метеш двори, ти дніще. Стало дуже образливо за них і боляче. Вони достойні гарного інвентаря й уніформи, як інженери - великого монітору, продавці - стільця, на якому можна перепочити і т.д. Суспільство має переходити на новий рівень взаємоповаги

" Якось мені дали ще одну доленосну пораду, але на відміну від поради про вибір професії, я вважаю її доречною, мудрою й емпірично перевіреною. Мій паризький однокласник, майбутній прозаїк Жан-Олів’є Тедеско, побачивши, що я збираюся бігти за вагоном метро, зупинив мене й сказав: «Я не бігаю за поїздами». Не принижуйтеся перед долею. Я навчився не бігти, щоб устигнути. «Теж мені порада», - скажете ви, але Талебу підійшла. Припинивши бігати за поїздами, я зрозумів справжній смисл елегантності й красивого жесту, відчув, що сам керую своїм часом, розкладом, життям. Пропустити поїзд прикро, тільки коли біжиш за ним! Так само й з успіхом: не досягнути успіху в чужих очах прикро лише тоді, коли поділяєш чужі уявлення про успіх. " (с)Н.Т.

Не наговорюйте на ваш візуал! він прекрасний) Те, що він зроблений на колінці за три секунди не означає, що він не якісний. Це як ви казали в ефірі про працю. Я просто коли його у вашому першому відео побачила, то і подумала "Блін, така крута заставка!".

У мене є подруга з дитинства, яка кожного раннього ранку виходила(зараз вона вимушено переїха до Фінляндії) на пробіжку в Чернігові і коли в парку зустрічала жіночок прибиральниць/двірниць вона їм красно дякувала що вони так чисто прибрали вулиці і парк, бажала гарного дня і це все було від щирого серця! Коли я раз приїхала в гості і вийшла з нею і це побачила, це викликало в мене захоплення! Ми дійсно маємо цінувати і поважати УСІ професії!

Пречудовий етер! Ви молодці. Головний висновок стріму - частіше їздити трамваєм чи потягом. Насправді, секрети успіху розповідають тільки про вдалі спроби, коли про невдачі майже ніхто й не говорить. Таким чином й створюється хибне сприйняття світу. Я вважаю, що Вам потрібно поговорити на тему монументів та пам'ятників в Одесі. В справжніх одеситів від цієї теми палає. В понеділок Труханов та його посіпаки провалили голосування, щодо демонтажу пам'ятника катерині II. 44% - за, ВСІ ІНШІ - втримались! Були й демонстрації біля монументу. І це тільки пам'ятник катерині, що знаходиться, мабуть, в найпопулярнішому місті міста! Із цією особистістю всім все мало бути зрозуміло вже давно, але зараз вже війна й влада Одеси так й не вирішила на якому вона боці. За 400 метрів від цієї скульптури знаходиться пам'ятник пушкіну. Про нього навіть нічого й не казали. А ви бачили, що на залізничному вокзалі стоїть! Просто подивіться на це: (dumskaya.net/news/vershina-odesskogo-geleznodorognogo-vokzala-foto_-020690//?setua=1) (Опис: Фасад здания венчает скульптурная композиция из четырёх фигур: матроса с мечом - как символ морского могущества советского города, юного пионера с горном, родины-матери и земли-кормилицы в одном лице и шахтёра-интеллигента, открывшего, надо полагать, томик трудов Владимира Ульянова). Чому ці скульптури досі стоять у людних місцях? І от хіба Леся Українка не заслуговує власного пам'ятнику в Одесі, коли навіть пушкін має декілька?

Панянки, ви досягли великого успіху,як на мене найбільшого в українському ютубі.Ви такі багатогранні і продуктивні.Піднімаєте такі болючі теми і головне так фахово. яка там ефросініна , це вже не в тренді і думаю справжні українці це розуміють .Дякую Еммо,Яно. Завжди ваш етер чекаю.

Спасибі за випуск, але мені здається, що ви пропусили дуже важливий момент - оплату праці. Якби двірник вважався висококваліфікованою і добре оплачуваною професією, багато людей хотіли би стати двірниками, чого ж. Дуже важко поважати себе в професії, яка дає мінімальну оплату, що дозволяє не жити, а жевріти, ледь підтримуючи життя. Що не так із професією двірника? Та все так, тільки його зарплати в Україні ледве вистачає на хліб і склянку молока. Тому й не стаємо двірниками, а йдемо в юристи і бухгалтера шоб до хліба мати масло і ковбаску. :/

Дівчата , ви неймовірні ! Це дуже важлива тема . Я лише після 30 вчуся бути просто щасливою . І саме страшне , що навколо мене купа нещасних людей , які навіть не здогадуються чому вони такі (

В мене також є історія про нав'язування успішного успіху з власного життя. Я за освітою філолог, дуже люблю читати, обговорювати книжки і все таке інше. Після універу мені ну дуууже хотілось працювати продавчинею в книжковому магазині. Мене приваблювала можливість перебувати серед книжок, консультувати покупців... Але на шляху до цієї мрії стала мама. Вона активно відмовляла мене фразами типу "Ти занадто розумна, щоб працювати продавцем". Я й досі не розумію, чому розумна людина не може працювати продавцем... Зараз я розумію, що можливо надто романтизувала цю професію. Але цікаво, щоб зі мною було зараз, якби тоді я не послухала маму і пішла за своєю мрією

Привіт, мені 20 і за це дуже болить. Мене цькували за оцінки в молодшій школі. Мені нав'язували бути більш амбітною, що всі навколо тупі, а я от буду винятком. Я боялася кинути коледж( я пішла по музиці через те, що "ти ні на шо стабільне не здатна, ти все закидаєш" від батька). Я намагалася довести, що це не так. Я брехала собі, що мені подобається там. Я витратила усі ресурси й кинула навчання 23 лютого, будучи на останньому курсі. Хоча викладачі мною тішилися і в мене досить непогано виходило. Нажаль, мені просто бридко тепер щось вивчати, до якогось проф розвитку долучатися. І я не знаю скльки часу мине, щоб пройшла огида. Я зрозуміла, що геть не достигатор, як мені вдовблювали роками Вдячна моїй психотерапевтці. Мені важко вчитися довіряти власному вибору. Проте лише зараз я цьому вчуся. Мене тригерить успіх мого хлопця, я боюся бути не такою. Ось в таку халепу мене загнала ця дурна система

Я думаю, що всі українці, коли пародують імбіцила, говорять московською. Так вже повелося 😄

Хороша тема, подивилась половину і хочу додати Лякають не «поганими» професіями, а малооплачуванними. Порівнюючи з соціальною політикою інших країн, де всі професії важливі, за всі професії приблизно однаково платять. Це рівність, якоі в України немає, а натомість є культ ІТ, соціальних мереж та фінансових направлень. В той час двірники «працюють» віниками з гілок дерев. Це правда лякає 😮

Дякую, дівчата! Важливе тема! У мене в самої Мама озеленювач, дуже не престижна робота, але я її вважаю важливою, бути вчителем теж не престижно і малооплчувано, але я пішла на вчителя початкових класів, бо душа до цього лежить. Ми маємо поважати усі робочі професії. Мама завжди мене підтримувала і їй були не важливі мої оцінки і вона вважала, що лише мені вирішувати ким бути.

Я дружила з дівчиною, яка на 2му курсі розповідала, що вже працює по професії і заробляє, поки я вчусь і непойми шо пишу цілими днями. Було дуже неприємно, що людина так знецінює мене, бо навчання давалося важко, і роботу з універом я б тоді не потягнула... Минуло 10 років, вона вийшла заміж і живе за гроші чувака, який працює в тій самій сфері, що і я) І, мабуть, так само на 2му курсі вчився і писав всяку фігню, а тепер - катає її по світу😌 Свою професію, доречі, вона покинула... що тоді, що зараз, людина позиціонує себе як дуже успішну, часто через приниження, лицемірство та брехню. Але вона дала мені класний приклад: якщо маєш який успіх - не треба себе хвалити, знецінюючи інших. Бо хто зна, де будеш ти за 10 років))))

Все абсолютно вірно, займатись треба тим ,що подобається та вдається. Дякую , дівчата , за випуск ! І гарний перукар набагато успішніший , ніж невдаха економіст там чи менеджер. Проблемами самовизначення та кар'єри займаюсь професійно . На жаль , в Україні статистика сумна: приблизно 80 відсотків обирають вищу освіту, решта 20 здобувають робітничі професії. В результаті 60 відсотків українців не працюють за здобутим фахом або поповнюють ряди "успішних" безробітних. Тому ,що у нас 80 відсотків зайнятих у різних галузях економіки - робітники і тільки 20 - фахівці. Ось такий ось успіх.

Приєднуюсь до скалічених у дитинстві людей😢.на мене сильно тисли щодо навчання та ще й років з 7 майже повністю повісили відповідальність за молодшу сестру,а років у 12 весь домашній побут на додачу.я зламалась, навчання покинула на 2курсі і довго мені було соромно,навіть зараз іноді гризу себе.знаєте,я працюю чотири дні в тиждень по 3-4год прибиральницею і не маю жодного мозгойобства та мінімальну відповідальність,маю час для дитини,для прогулянок з псом,саджу кущі і дерева біля багатоповерхівки,читаю ,навчилась непогано пекти і,можливо,буду цим заробляти,але суспільство не дає насолодитися,тож іноді відчуваю себе лайном і невдахою

Дякую вам за вашу працю, за просвітництво, за те, що даєте нам так багато цікавої інформації і нових думок для роздумів! Рада, що відкрила вас для себе цього літа і насолоджуюся вашими ефірами❤

Культ тяжкої праці оселився в моїй голові ще з 14 років, ідея про успішний успіх живе зі мною з 15. Мені 20 і я досі викорінюю з себе закони токсичної продуктивності. Ваше відео - терапія 💓💓💓 Для мене ви подруги, з якими я зависаю щовечора і набираюсь сил жити життя

Просто до сліз! Я так рада, що нарешті знайшла людей, думки яких стосовно багатьох життєвих питань збігаються з моїми! Неймовірно вдячна вам, дівчата, за те, що висвітлюєте такі важливі питання!

Мені традиційно соромно називатися психологом після Холоденко, Карпачова, Лабковського, за якими люди судять про професію (( Дякую Вам за традиційно живу і важливу тему

Про успіх: недавно спілкувалися із другом мого хлопця, якого давно не бачили, і він мене спитав, як мої справи, успіхи, чим займаюсь? А я відповіла, та таке, трохи малюю. І мій хлопець просто такий (о_О) та почав розповідати, що мою новелу обрали для збірки, яка вийде вже у жовтні, що у мене вже виходять гарні картини, що мене, як художницю, беруть у проєкти, в які раніше не брали, через занизький рівень. Тобто, насправді, я успішна, цей успіх є і, що це не просто "ну, я малюю". Але я так звикла із дитинства, що, щоб бути успішною в очах батьків, треба бути в усьому найкращою, що завжди відповідаю ось цю заклішовану мною ж фразу "ну, я малюю" чи "ну, я вчуся".

А якщо серйозно, дякую за чесність і відвертість. Легше стає, коли розумієш, що "голівка бо-бо" не в однієї тебе

У цьому ж і весь сенс, щоб просувати наративи, що кожен із нас недостатньо зробив. Чого б ми не досягали в певній сфері,навіть якщо це було мрією всього життя,яку вдалось втілити, у кожного з нас буде відчуття, що тепер ми або стоїмо на місці, або ні на що більше не спроможні,або треба зі шкіри лізти,тому що недостатньо намагаємось.Так з усіма професіями і в усіх сферах життя і справа не завжди в амбіціях. З усіх щілин красуні і красені співають про "мій підйом о 3 ранку та продуктивний день із смузі", де вони встигають ще пару мільйонів заробити між цими справами, а життя у 95% зовсім не таке. Хтось останні гроші сім'ї віддає на навчання, хтось працює в офісі та 2 дітей при цьому виховує, комусь взагалі довелось за якихось обставин переїхати закордон і починати життя спочатку, а тут безперестанку нас закидують ідеальними фото і відео з "успішним" життям 24 на 7, яке майже завжди фейк. І навіть якщо ти Ріанна з мільярдними статками, бізнесами, сім'єю і чудовою зовнішністю,то все одно тобі натякнуть, що музику ти щось закинула, могла б хоч би і постаратися, а то недостатньо робиш. Це такий культ. Щаслива, ментально здорова людина ніякому суспільству не потрібна, бо з неї не вийде постійно видоювати гроші на нескінченне "вдосконалення" і нові "досягнення".

Я в шоці, який корисний стрім! Немов до психолога сходила, так все відгукується... Дівчата, дякую за вашу роботу. ❤️❤️❤️

Щодо навчання - коли мені було 13, ми з батьками переїхали в Іспанію, і я тут пішла до школи. Мала кілька відкриттів, які мене шокували в місцевій навчальній системі. Перше - немає ніяких щоденників, оцінки записують в журнал, але виставляють їх дуже рідко, під час контрольних, які можуть бути 1-2 рази на семестр. Друге - якщо не здаси певну кількість предметів ("здати" - означає набрати як мінімум 5 з 10 балів), тебе можуть залишити на другий рік, і це ОК, це не трагедія, а просто шанс перевчити і здати нормально. Коли я про це дізналась, в мене була паніка, що я залишусь на другий рік, а це ж такий позор, обидві бабусі вчительки, а ти а ти. І пофігу, що я не знала ні мови, ні тих предметів, я все рівно є*ошила, вчилась все літо днями і ночами, грала на ї*учій флейті щоб не завалити музику, зубрила-зубрила-зубрила, і в результаті здала все крім фізри (яку восени таки перездала). На другий рік перейшла успішно, але так само успішно заробила собі тривожний розлад і РХП, від яких досі лікуюся вже більше 15 років. І нафіга воно мені було треба?

Прикольно ще коли кажуть "Ой, то не ти не хочеш успішного життя, ти просто не можеш його досягти і спеціально планку занижуєш" 😑

Яна сказала, що не знає, як живеться людям, що не женуться за успіхом, а я скажу, як така людина, буває часом складно. Я не пішла на магістратуру, бо знала, що мені треба краще підготуватися, хоча вина не зовсім то й моя, а факультету, на якому я навчалася, бо вони забули прочитати нам найважливіший предмет, але це вже інша історія. Я могла піти на контракт не на ту спеціальність на яку хотіла чисто для галочки, щоб розказували родичам, що от диплом і бла,бла. Але от мій брат троюрідний закінчив магастратуру і що? Сидить вдома, ще навіть диплому не забрав, щоб його, не дай боже, в армію не забрали. Успєшно канєшно. Мені казали, що треба було б вже якось добити, але хіба суть не в тому, щоб стати хорошим спеціалістом? Але я манала їх всіх. Я так завжди роблю. З цієї точки зору стає легше, бо я не зраджую собі.

Еммо та Яно, дякую вам дуже за ваш контент! Хотіла написати просто комент на підтримку українського сегменту UKposts, а написала ось що... Мені зараз 21, і я частково вписуюся в критерії "успєшнаго успєха". У мене диплом з відзнакою з "престижної" спеціальності, гарна робота і бюджетне місце на магістратурі. Ну і що я, почувалася щасливою? Ні. Жодного разу, коли я бачила своє прізвище першим у рейтингах на звичайну стипендію, коли отримувала іменну стипендію, вигравала конкурси - максимум півхвилини задоволення життям, а потім - "ну і шо?" і хаотичне вираховування, на скільки балів я обігнала другу людину в списку. А якщо я ця друга людина, то вже ховайся в жито... І я, в принципі, люблю своє життя, люблю і універ, і роботу, але як би мені зараз хотілося, щоб на першому курсі я не перлася в ледь не мінусову температуру бігати крос по фізрі, бо "ну не отримувати ж четвірку!". Щоб ще в школі восени у мене були хоч одні нормальні вихідні без олімпіад (одна, інколи дві за вихідні, і так з жовтня по грудень майже кожен тиждень), щоб я з тої школи поверталася о третій, а не о шостій-сьомій, бо до олімпіад ще треба готуватися. І ніколи не чути від мами "ну, не бійся, якщо тобі так вже важко вчитися, кидай ту школу, віддамо тебе заміж за кого-небудь, нормально буде" (мама у мене цілком норм, але коли я оце згадую, аж в жар кидає; а тоді і взагалі бігом сідала вчити фізику, зарьована, щоб тільки не "заміж" за "кого-небудь"). А про двірника вже батько віджигав. І в принципі всі навколо щось таке видавали. Хоча зараз і дивуюся, як так виходило - начебто і щоденник у мене не дивилися, сама розказувала, і взагалі тисли набагато менше, ніж на моїх друзів, які заганялися куди рідше. І ні, якби на мене взагалі не тиснули, я б однаково була приблизно там, де зараз. Тільки, може, без червоного диплома і без нервового тику.

Заздрю вашій продуктивності, дівчата ❤ Крутий ефір 🔥

Дівчата, дуже вчасно ця тема для мене. Я закінчила закордонний ВУЗ і тепер я інформатик (цим я хочу сказати, що для успіху зробила я дууууже багато). Маю класну роботу і все-одно відчуваю постійний внутрішній тиск, що мені далі треба гнати. Ну а в дитинстві мені казали, що я як не буду вчитись, то буду свиням хвости крутити. А я між іншим була постійно відмінниця і дуже самостійна. Мої батьки взагалі не витрачали час на мої уроки. А коли одного разу отримала за стрибки у довжину 10 на фізкультурі, то мама скривалась і для мене зчитувалось це як «а чого лиш 10?»

Насправді не тільки треба працювати дуже важко і упахуватись, а ще й не дай Боже отримати задоволення, бо то ж тоді не робота, а задоволення. Ще після цього треба попрацювати. Якщо раптом мало, то ще хату прибрати ввечері, побілити, попрати все і то руками і попрасувати всій сім'ї, бо шо то таке. Будь собі 100 разів фєміністка, але труси тре чоловіку попрасувати. Мені так це палає що аж плавить

В мене досі моральна травма - коли не вступила одразу після школи до Універу, а лише через 3 роки 🙃 супутньо працюючи і отримавши ще 2 червоних дипломи молодшого спеціаліста. Родичі соромилися розповідати сусідам про таку невдаху як я 🤦🏻‍♀️

Особливо харило оце батьківське «на кого б тебе віддати», замість «ким ти хочеш бути»

Я вдячна ВУЗу, нашим викладачам. Вчилась на психолога і всі викладачі або колись практикували або все ще працювали. То після всього гівна, яке вони чули від зовні благополучних людей їм вже було пофіг хто ми шо ми, головне щоб з головою дружили. У нас навіть з деканом можна було домовитись, щоб не виганяли з універу аби батьки не тиснули, а виграти час на пошук себе. І це не за гроші, а просто людське ставлення було до дітей, яких запхали до універу тупо щоб диплом був. Навіть зараз коли зустрічаю одногрупників, то нікому не буває соромно за своє заняття, статок, одяг - настільки викладачі вклали в нас вміння цінувати те що в голові у людини, а не зовнішнє.

Дякую вам за вашу працю, дуже швидко з'являються нові відео. Зараз дуже не вистачає такої атмосфери, ніби обговорюєш важливі теми з подругами вдома, щиро вдячна за це🥰

Успіх, для мене - це відчуття комфорту, а складові цього комфортну в різний час можуть бути різними і це нормально, бо життя не стабільне воно про рух і розвиток. Гроші - це засіб, а не мета! Коли вони станють метою , втрачаються змісти і сенси. Дякую вам, за цю рефлекцію, я думаю, що вона неймовірно терапевтична для багатьох💙💛

Дуже розумію Еммину подругу, батьки сварилися за оцінки нижче 8, а до високих оцінок та перемог на олімпіадах ставились так, наче це щось абсолютно звичайне. Мені дуже пощастило, що в університеті я знайшла правильних людей, які показали мені, що якась помилка це не кінець світу, що мати оцінку, нижче за 80 (за 100-бальною системою) - абсолютно нормально. На жаль, мої батьки свою лінію поведінки не змінили, але навчання у іншому місті, окремо від них, реально мені допомогло впоратись майже з усіма такого роду проблемами

Війна показала, що немає мало значимих професій - сьогодні двірники і працівники комунальних служб просто героїчні люди, які продовжують якісно робити свою роботу на територіях з масованими обстрілами!

Дівчата, ви неймовірні! Дуже вам вдячна. Кращі ефіри, імпонують ваші роздуми, в багато чому впізнаю себе. Дякую! З насолодою проводжу час протягом прослуховування ваших дискусій. Успіхів вам і наснаги.

Повеселили з поїздом) Дякую вам, як завжди ваш етер супер в тему💗. Недавно думала про те, що цінність людини вимірюється в нашому світі суспільним успіхом: або краса, або робота. А відчуття задоволення від свого стану ігнорують. Відчуття самодостатності вважають егоїзмом і т.д. Особливо таку нездорову амбіційність люблять виховувати в успішних типових відмінників. Типу ж я най, най, я мушу привнести в цей світ щось велике. А потім це провокує загнаність і комплекси. На щастя, зараз є можливість чути різні думки і розуміти, що варте зусиль, а що нав'язане.

В контексті цього відео, чи цікаво буде поговорити про психологів, які нє лєчат, а калєчат? В мене особисто був досвід винесеної додаткової травми з терапії і як далі, куди можна звернутись я так і не знайшла. Мені було б цікаво вас, дівчата, послухати) Вдячна за те, що ви робите! Після першого відео я подумала, шо якісь нарвані) а потім зрозуміла, шо я така сама. ❤

Так парадокс у тому, що наших дівчат виховували з одного боку на "успішний успіх": гарну професію, кар.єру, відмінницю й розумницю, з іншого боку: гарну дружину і матір, яка народила мінімум двох дітей, щаслива, працює, готує, прибирає, сексуально виглядає, береже сім'ю і "надихає" чоловіка, ще й у ліжку граната... Людоньки, це фізично і психічно не можливо 😂

Я в дитинстві помітила що від русні йде ідея не про «досягти» а «вистраждати». Якщо ти не страждаєш в своєму шляху досягнення бажаного то це не рахується. Ось таку фігню помітила, але цією маячнею страждають і на сході (типу: немає простих шляхів. Жаліти себе ге можна, це прироготива ледачих бла бла). Проте це вже меньш актуально ніж в 2016 було, як на мене:)

божееее, ви не уявляєте, яка це для мене актуальна й болюча тема. було дуже приємно послухати однодумців (вас, ну, як завжди 🧡), яких, на жаль, не вистачає у моєму оточенні

Мені ще здається,що вся ця історія пов‘язана з тим,що ми не можемо покластися на країну у вирішенні соціального і медичного.Тобто,при виборі спеціальності ставка робиться на оплачуваність і престижність через те,що держава не може гарантувати достойну пенсію мені чи батькам,а також медицину.Кожен може розраховувати тільки на себе.

От я теж бігла-бігла за тим потягом: отримала освіту у США та Німеччині, отримала роботу у Німеччині, пропрацювала трохи, а коли народила і нарешті отримала час подумати, зрозуміла, що для щастя мені потрібно зовсім інше. Але через те, що я живу у такому суспільстві, про яке ви ось майже годину говорили, починати з початку у моєму віці - це провал, шукати працевлаштування і змагатися з 22-річними випускниками універів з 4 стажуваннями буде надзвичайно важко. Але і надалі вигоряти на своїй роботі зовсім не хочеться.

Дякую за випуск! Багато в чому впізнаю себе. Маю диплом МЕНЕДЖЕРА 😅😅😅, бо так хотіла мама. Було б цікаво послухати випуск про розвиток в Україні культури сплачувати за контент. Сама донедавна грішила піратськими книжками. А пояснити батькам і деяким ровесникам, навіщо сплачувати за Нетфлікс чи Світ ТВ зовсім тяжко. Вважжають це марнотратством, бо є ж халявні. В соц мережах сотні груп по «зливанню» платних інформ.продуктів. Як це виховувати в собі і в майбутніх поколіннях?

Дівчата, щира дяка за відео, бо цей "успішний успіх" так пазурами по душі, особливо коли втомлена і без ресурсів і комплекс відмінниці виринає щораз у цьому випадку, особливо коли звідусюди "тільки в гонитві і неперервному зростанні можливо щастя"

Як добре, що ця тема звучить! Після вигоряння (копірайтер) пішла працювати в бібліотеку. Це була моя мрія дитинства, тому що я книжкова задротка. Як мені було там добре (колектив був чудовий, я вже була знайома з колегами, бо часто волонтерила для бібліотек). Але у розмові з подружкою прозвучала фраза "ну який там карʼєрний пік? максимум бути директором". І я відчула, що зі мною щось бляха не так, тому що я не хочу бути ні директором, ні завідувачкою. Я просто хочу бути ефективною на своєму місці. На жаль, ця історія скінчилась тим, що я вимушена була звільнитися через низьку зарплатню (мені банально підняли комуналку і мій бюджет вже не витримав). І я повернулася до того, що вмію чудово, заробляла. АЛЕ! Моя любов назавжди - це буде бібліотекарем, реалізовувати круті проєкти, заманювати письменників на презентації і робити купу всього, що заслуговує наша країна і моє місто.

Це один із найбільших міфів, яке мені продало моє оточення: треба обов'язково отримати вищу освіту. А краще 2, як у мене і деяких знайомих. І на магістратуру- обов'язково! Бо без неї нічого не зарахується. Не те щоб мені освіта взагалі нічого корисного не дала, але більше я отримала розчарувань - в тому, як працюють інституції в країні, на якому рівні розвиток науки тощо. Але головне розчарування - що сам факт вищої освіти мені продали як просте рішення для "успішного" майбутнього. А це не має жодного зв'язку з реальністю! Краще б у мене у 17 років були такі знайомі, як ви зараз, які б сказали подумати про свої схильності та бажання. Але ж ні, більшість приходять до цього через болючий досвід і роки психотерапії і ближче до 30, і це ще добре. Але краще так, ніж ніяк) дякую за випуск ❤

Це гарацкіх лякали двірником. Нам в селі погрожували виключно «підеш на хверму коровам хвости крутити»

Ой, дівчата, це не завжди так працює. Ми своїй дочці в першому класі сказали, що оцінки не мають значення і вона просто перестала вчитися. Зараз у 8 класі і їй просто неможливо пояснити, що якщо вона буде вчитися на 2-3 бали, то дуже сильно обмежить свої можливості в майбутньому. Деякі діти хочуть іти по простішому шляху. Не обов’язково вчитися, то й Ок, значить не буду, а потім коли прийде розуміння, що можливості втрачено, що вступити нікуди неможливо через погані знання, то буде пізно. Це працює з тими дітьми які початково були привчені вчитися і здобувати якісь успіхи, але всі навколо надто тиснуть і треба послабити цей тиск. Якщо з самого дитинства казати: ти моя квіточка, можеш не вчитися, якщо не хочеш, то дитина не навчиться елементарно долати труднощі.

Дуже рада що натрапила на ваш канал! Насправді часто відчуваю тиск соціальних мереж і суспільства, яке нав’язує своє розуміння успіху. І через цей тиск важко почути і зрозуміти себе. Ми з чоловіком і дочкою останнім часом підсіли на корейські серіали. Так там транслюється дуже цікаве уявлення про успіх. По суті це як самореалізація в межах свого комьюніті: людина використовує свої таланти щоб бути корисним своїм друзям і сусідам, а вони в свою чергу дають підтримку і відчуття своєї цінності. Якось так😊. В будь-якому разі виглядає значно реалістичніше і здоровіше, ніж лексуси і пентхауси

Коли вступила на перший курс психології, то написала заяву на відрахування за власним бажанням через 2 тижні. Наслухалася від мами та родичів багато. Тільки тато був на моєму боці. Але тепер я маю чудову роботу і освіту як програміст. Вступила в коледж на обслуговування комп'ютерних мереж і систем. Коли зустріла вчителів зі школи, то від деяких чула "Дівчина! Паяти! Та ти що?!". Причому з докором, бо бачте дівчина не може сама збирати електричні схеми, програмувати контролери і взагалі сиди вдома і вари борщі🫠 Якби послухалася то мабуть була би в економічній залежності від невідомо якого чоловіка. А так маю свій власний успішний успіх і капець яку цікаву роботу, яка запалює мене щодня.

Дужеееее корисний та цікавий випуск, завдяки якому я відчула себе людиною, яка має право не бути "успішним успехом". Це саме те, що мені було потрібно. Бо в якийсь момент я почала думати, що моє бажання мати більше вільного часу, аніж справ - це погано. А ніхера це не погано) Дякую вам за випуск)

Дуже дякую за вашу працю! ❤️ ваші відео і коментарі до них допомогають мені якось знайти відповідь, а що зі мною не так сталося і як блін жити це щасливе життя). У мене зараз не вийшло написати про свій досвід(не можу поки зібрати все до купи), але всім тим, хто написав або це ще зробить, величезне дякую ❤️

По-перше, дякую за випуск! По-друге, цікаво, чому саме професія двірника несла в собі стільки негативної оцінки. Моя бабуся казала моїй мамі саме це про мене. Мама сприйняла це як істину, тому за четвірки мене лаяли. Таким чином, будь-яку невдачу я сприймала як катастрофу. Урок я вивчила та ніколи не реагувала на відмітки доньки - отримуєш задоволення від школи, та й чудово. Тепер, коли вона почала думати, що робити в житті далі, я не даю їй порад вчитися на престижну професію - головне, щоб вона була щасливою людиною.

Дуже крута тема! Дякую❤

Я приклад того, як перша освіта для мами та тата, і вища в універі, де вчився перший чоловік. Зараз живу у Німеччині, тут половина без вищої освіти і всі робочі професії, електрики, сантехники, і вони заробляють дуже достойно, часто вище середнього заробітку. Так робота важка, але оплата достойна.

Класний випуск, дякую! Нарешті в публічному просторі хтось говорить про те, що будь-яка робота заслуговує поваги. Головне, щоб сам працівник отримував задоволення від своєї праці. А якщо ми поважатимемо і цінуватимемо роботу на, так би мовити, "не престижних" роботах (двірники, касири, прибиральники, водії і багато інших), то й саме поняття "не престижна професія" з часом зникне. Я сама закінчила престижний факультет "Фінанси", магістратура з відзнакою, бо батьки наполягали. І що воно мені дало? Окрім "галочки" навпроти пункту "корочка", нічого, і я не впевнена, що колись для когось мав значення факультет. Хоч фінансист, хоч історик, хоч ботанік. Дуже сподіваюсь, що ця манічка престижу і достігаторства зникне, і буде модно бути щасливим, а не соціально-схваленим.

Супер тема. Дякую.

Вас завжди цікаво слухати♥️

Дякую, вам дівчата . За українську мову, за такий чудовий контент, за чудовє відео . Я довго і сама мала такі проблеми. Мама з дитинства зрівнювати любила зі старшим братом, так клубочок йшов далі , почала зрівнювати сама себе з іншими. Я не успішна, бо працюю в магазині, мало успішна працюю педагогом, мало успішна бо не маю свого житла, чоловіка і дітей....в кінці все покинула , дякувати Богу за віру, вирішили виїхати і стати щасливою для себе не для людей і своїх знайомих. Було погано або гарно, це був мій шлях і розумію весь час чогось навчалася. Саме головне бути людиною, бути як дитина, вона щаслива завжди ....а люди , хочуть доводити батькам, родичам, друзям і іншим і сказати , бачиш маю як и ти!! Щаслива чи ні мало міркують.

Фільм «секрет»! Ооо так Нам його в школі показували 😂

Дуже актуальна тема, дякую 😊

🔥 цікаво

Насправді, якщо ти працюєш і не вмираєш, і не жалієшся, як тобі важко, а тобі подобається те, чим ти займаєшься, то часто можна зустріти людей, що знецінюють твою роботу. Можу навести приклад з власного життя: коли народились діти і я почала займатись ними та домом, мені здавалось, що ось нарешті я реалізувалась і роблю, щось важливе (до цього я працювала в банку начальником відділу рітейлу). Але через деякий час, я почала розуміти, що мій чоловік думає, що я нічого не роблю, а тільки живу в своє задоволення. Одного разу він навіть сказав мені, коли я прибирала, що ну тобі ж це подобається, типу ти ж не робиш щось серьйозне. До цього мені здавалось, що йому теж важлива атмосфера вдома, що діти ростуть та ними займаються, але виявилось, що цього всього недостатньо і я занадто легко живу....в той час, як ті жінки, що жалілися як їм важко з дітьми і як вони втомились, частіше отримували допомогу від чоловіків і їх не звинувачували в тому, що вони живуть в своє задоволення. Мені подобалось те, що я робила, але це теж робота від якої втомлюєшся і хочеться допомоги, якщо є вільний час у когось. Мені здавалось, що сім'я, це про команду, де один допомагає другому, якщо з'являється можливість. А не по принципу - нехай сама готує, прибирає, це ж неважко для неї. Мені такої підтримки в шлюбі невистачило, коли діти були малі. Тепер після декрету 3 дітей (а це разом майже 10 років), на роботі ти вже не особливо потрібна працівниця, бо твої знання вже не дуже й актуальні, тобі 40, а я пам'ятаю, як вже навіть після 30 жінок брали на роботу пов'язану з клієнтами не дуже охоче, та ще є 3 дітей. що також не є перевагою для роботодавця. Відчуваю себе травмованою шлюбом... До шлюбу мала роботу, яку не дуже любила, але ти була цінною співробітницею, до шлюбу займалась танцями, що робило мене невимовно щасливою і почала подорожувати. А тепер сиджу вдома, не подорожую, не танцюю більше, бо не маю вже того часу як раніше....

Один з найкращих випусків. Найбільше тут страждає покоління людей, батьки яких пережили розпад єб_ного совка, що супроводжувалось різкою нестабільністю. Через це вони і намагалися вивчити та пристоїти своїх діток аби вони стали успішними (читай блатними). Бажання дітей панятна не враховувалися.

Проблеми таких професій як двірник та подібних не в тому, що це погані професії. В них є свої цікавості, які можуть сподобатись багатьом. Проблема цих професій в тому, що суспільством вони засуджуються, а також в двірників дуже маленькі зарплати і вони ще і урізаються(це проблема загалом державних установ, там процвітає шахрайство та корупція). Так от, ці успішні успіхи, що ходять чистими вулицями тільки тому, що є люди які цим займаються, їдять смачну їжу, бо хтось її приготував... Без усіх цих людей не було б у них такого красочного життя, а така зневага так з них і сочиться

це чудово, дякую 👍👍